Торік
книга Марини Джус «Листопад» (Кропивницький: ЦВУ,
2017) була висунута на здобуття обласної
літературної премії імені Євгена Маланюка
відділом культури, туризму та культурної
спадщини Гайворонської РДА.
Маринин натхнений «Листопад» допоміг
мені пом’якшити прощання з нелюбимим місяцем.
Тож раджу й іншим читати Марину Джус, уникаючи
осіннього суму та хронічних захворювань у
міжсезоння. Це гарне чтиво, вірю, і вам припаде до
душі.
І прізвище, і краса, й талант білявки з
Гайворона запав мені у пам’ять змолоду, з перших
обласних Днів поезії в 70-х роках. Люди, слухаючи
нас, ще недозрілих, авансом дарували довір'я,
поблажливо бажаючи щастя й натхнення, що, як
виявилось пізніше, не завжди сумісне.
Отож, з Мариною Джус ми ходили в народ,
на заводи, де комсорги й парторги надіялися, що з
допомогою наших віршів поліпшать ідейне,
естетичне, інтернаціонально- патріотичне
виховання мас. Хтозна, як ми впливали на трудящі
маси, але впливали з добрим настроєм.
Все рідше ми тепер десь виступаємо. Але
із задоволенням читаємо один одного. Бо
більшість — вибилась у поети, як і Марина Джус.
Вона для дорослих і для дітей — добра, м'яка,
ніжна, лагідна, стримана, щира, усміхнена,
сентиментальна. Така і її творчість. Але чи не
накаже поезія довго жити? — не без підстав
постійно в своїх статтях турбується один з наших
наставників Володимир Базилевський.
Традиційність і глибоко вкорінена
любов до всього сущого у післявоєнного покоління,
буває, дратує когорту молодих і перезрілих,
«безрозділовознакових» поетів, що дивляться в
Європу, не озираючись на Україну.
А що ж Марина? З Гайворона їй-то ближче
до Європи, ніж нам, кропивничанам. Але її природна
вкоріненість у найдорожчі для українців
цінності не змінюється впродовж життя.
Переповнена любов’ю до світу, людей, природи,
вона в той же час заклопотана питанням: чим за все
це віддячити Богові? Поетеса іноді й картає себе,
приймаючи його кару: а чи не за надмірну любов
послане їй горе? Бо ж прагне до праведності.
Але переживши трагедії й потрясіння,
вона знову й знов самовідроджується, дякуючи
любові до слова, якому знає ціну. Воно
брунькується в серці, озиваючись співчуттям на
чужу трагедію чи драму життя. У поетичному слові
авторка любить аритмічно — то захоплюючись, то
розчаровуючись, то прощаючись. І цим дарує нам,
любителям її творчості, затишок, гармонію,
рівновагу, віру в зміни на краще.
Солідарна я з Мариною в любові до
України і нашого народу, до згорьованих
зникаючих сіл. ії хвилює все, що виколисує поетів,—
родина, народні свята, пори року. Співпали ми в
симпатії до ранньої весни, яка й поетів пробуджує.
її лірична героїня в пору, коли «і вітер грає на
сопілці — і котик на вербовій гілці вже в
капелюсі набакир», розуміє: пора сортувати
насіння поезії та вчасно сіяти розумне, добре,
вічне.
Марина вже зробила й це: після
«Листопада» видала шосту книгу з символічною
назвою «Іще кує зозуля» (в обох редактор Василь
Бондар).
Висунення її поезії на обласну
літературну премію імені Євгена Маланюка — це
вже висока оцінка, а суперники були сильні...
Тож творчих сил тобі, Марино, щоб урожаїлась
висіяна тобою поезія — озима і яра, вдосталь
дощів, сонця і — невтомних зозуль. Дякуємо за дві
нові книги, які незабаром поповнять фонди нашого
музею.
PS: Дякую поетесі за вірш «Я вирвалась у “Степ"»,
де авторка теж дякує поетам, які колись подавали
їй «поетичне сідло». Тепер вона подає його іншим,
молодшим. Обласна організація Національної
спілки письменників України рекомендувала
кандидатуру Марини Джус до вступу в наші лави. |