Це тільки на перший погляд здається, що музейні предмети - німі. Насправді вони такі ж дійові особи у п’єсі «Життя», як і ми з вами. Дійові особи, не реквізит. Уважно дослухайтесь - у кожного з них своя історія.
    Тримаю в руках київське 1956 року видання «Твори у двох томах» Григорія Сковороди (попереднє побачило світ у Санкт-Петербурзі 1912 року). Коричневі палітурки у повній злагоді з ідеями простоти і скромно¬сті, що сповідував автор. На сторінках другого тому численні помітки простим олівцем. Хто ж той уважний читач - прихильник мандрівного філософа? Його ім’я - Арсеній Тарковський.
    Минуло 110 років відтоді, як 25 червня 1907 року в Єлисаветграді у родині Олександра Карловича Тарковського (бунтаря- народовоьця, громадського діяча і, до речі, брата першої дружини І.К.Карпенка-Карого) народився хлопчик. Судилися йому довге, цікаве, нелегке життя, безумовне визнання як поета-перекладача і пізня слава «останнього поета “Срібного віку” російської поезії».
    Добрі почуття сягають своїм корінням у дитинство. Зі спогадів Арсенія Тарковського: «У моего отца был друг, с которым они находились вместе в ссылке, Афанасий Иванович Михалевич. Он оказал на меня огромное влияние в детстве. Мне было семь лет, когда он начал обучать меня философии Григория Сковороды... У него было учение о сродстве. Оно гласило, что человек должен делать то, что ему сродно... Я верю, что человек должен делать то, что ему свойственно по собственному убеждению. Самые мои любимые стихи (может быть, они не самые лучшие) те, в которых я полностью выразил свое отношение к миру, к вещам, к чувствам человеческим».
    У 1997 році відзначали 90-річчя від дня народження Арсенія Тарковського. До нашого міста приїхало багато гостей. Вони завітали з подарунками до музею. Літературознавець Євгенія Дейч передала двотомне видання творів Григорія Сковороди з бібліотеки свого покійного чоловіка Олександра Дейча - письменника, літературознавця, перекладача. Дейчі і Тарковські жили в Москві в одному будинку. Побачивши у друзів двотомник, Арсеній Олександрович розповів історію свого дитячого захоплення. Додав, що вважає Сковороду не тільки великим філософом, а й чудовим поетом.
    На кілька років книги перебралися до бібліотеки Тарковського. Хазяї навіть дозволили йому робити помітки олівцем. Десятки їх розбіглись по сторінках, і ми бачимо, як поет XX століття вчиться мудрості у поета століття XVIII-го:
•    3 усіх втрат втрата часу найтяжча.
•    Як черевик і ступня не обернені в різні сторони, так і нахил душі створює відповідне собі життя.
•    Сміюся з людської глупоти, її ж оплакую.
•    Прагнемо вершин, щоб принаймні оволодіти серединою.
•    На майбутнє ми надіємося, сучасним нехтуємо: ми прагнемо того, чого немає, нехтуємо тим, що є, так ніби те, що минає, може вернутись назад або напевне мусить здійснитися сподіване.
•    Хай не захоплює тебе юрба, що по морях і суші женеться за скороминущим, але, перебуваючи в своєму домі, дивись, що робиться поганого і доброго. Чим тобі допоможе скіпетр, або палац, або золото, якщо ти загубиш і вб’єш найціннішу душу свою, тобто самого себе?
•    Отже, наслідуй пальму: чим сильніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається догори. Це - те дерево, яке дається в руки мученикам-переможцям, як це можна бачити на іконах. Знаходь годину і щоденно потроху, але обов’язково і саме щоденно, підкидай в душу, як в шлунок, слово або вислів і немов до вогню підкидай потроху матеріалу, щоб душа живилась і росла, а не пригнічувалась.
    Постать мандрівного філософа надихнула Тарковського на чудові вірші «Григорий Сковорода», «Где целовали степь курганы». Епіграфом до останнього не випадково стала автоепітафія Сковороди «Мир ловил меня, но не поймал». Спочатку поет згадує юність, коли він «жил, невольно подражая Григорию Сковороде». Але життя багато що змінило, і літня людина визнає:

Пред ним прельстительные сети
Меняли тщетно цвет на цвет.
А я люблю ячейки эти,
Мне и теперь свободы нет.

    Навіть влітку двотомник Сковороди подорожував з Тарковським на дачу. Перекладачка англомовної літератури Суламифь Мітіна згадує: якось Арсеній Олександрович оступився і впав. На шийці бедра ампутованої ноги утворилася тріщина. Поет кілька місяців не пересувався. Коли Суламифь Оскарівна завітала до нього, попросив дістати з полиці книгу Сковороди. Читав уголос. Загалом часто повторював сковородинські рядки.
    Поет Зіновій Вальшонок пригадав настанови Тарковського: «Все гонятся за счастьем. А, оказывается, быть счастливым - это просто жить, сочинять, ходить по траве, по снегу, по песку, смотреть на облака, на звезды. Главное - трудитесь! Об успехе не думайте. Деньги, слава - это все химеры. Суета и обольщение. И никогда ни перед кем не унижайтесь, не заискивайте. Лучше проиграть. То, что досталось ценой унижения, радости не принесет». Думки Арсенія Олександровича напрочуд співзвучні сковородинським сентенціям.
    Ні, не випадково книги Сковороди опинилися в літературному музеї. Колись цей будинок належав родині Івана Карповича Тобіпевича (Карпенка-Карого). Тут виховувався батько Арсенія Тарковського Олександр Карлович Тарковський. Частим гостем бував лікар Опанас Михалевич, який згодом долучив маленького Арсенія до творчості Григорія Савича. Молоде серце завжди ближче до правди.
    Кілька років не розлучався Арсеній Тарковський з двотомником. Сторінки пам’ятають його дотик. Якщо на розкриту книгу покласти окуляри Арсенія Олександровича (дарунок музею від Марини Тарковської - доньки поета), на мить здається - він щойно вийшов з кімнати. Повернеться і скаже про свого кумира:

Не надивуюсь я величью
Счастливых помыслов его.