Володимир Винниченко в історії нашої літератури, як і в історії держави – постать виняткова. Важко, а може й неможливо, поставити поруч з ним, як відповідника, когось із його найбільших сучасників. Справді: новеліст, романіст, драматург, філософ, публіцист, маляр-художник і з юних років політичний та громадський діяч.
    До найкращої частини творчої спадщини Винниченка належать його оповідання про дітей. Гостросюжетні, яскраво-барвисті, вони відзначаються незвичною пластичністю, Зримістю відображуваних подій, глибоким проникненням у дитячу психологію, розмаїттям характерів маленьких героїв.
    У 20-х рр. ХХ століття твори Володимира Кириловича були широко популярними і входили майже в усі українські читанки та дитячі хрестоматії.
    Дитинство відомого українського письменника минуло в Єлисаветграді. Улюблені місця ігор маленького Володі – річка Інгул, вали старої фортеці, Великий міський сад, базарний млин, Богоявленська церква зустрічаються читачам у збірці оповідань для дітей «Намисто».
    Вона складається з оповідань «Віють вітри, віють буйні…», «Гей, хто в лісі, обізвися…», «Гей, ти, бочечко…», «Ой випила, вихилила…», «Гей, не спиться…», «Гей, чи пан, чи пропав…», «Та немає гірш нікому…», «За Сибіром сонце сходить…», а також ще трьох оповідань – «Кумедія з Костем», «Федько-халамидник», «Бабусин подарунок», що виходили або окремими виданнями, або друкувалися у різних збірках.
    Кожному з оповідань циклу «Намисто» автор дав назву народної пісні. І це не випадково. Коли перечитуєш ці твори, то розумієш, що їхні назви умотивовані.
    Безсумнівно, якоюсь мірою назва кожного з оповідань «Намиста» визначає і його основну тональність, є ніби писенним супроводом до оповіді.
    У всіх оповіданнях так чи інакше звучать біографічні елементи життя письменника, описуються ігри або місця дитячих розваг. Так, в оповіданні «Гей, не спиться…» згадується місцевий базар, Богоявленська церква (Кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці), Сінна площа, яка знаходилася за сучасним обласним судом. Завод, який близнюки бачили, катаючись на ковзанах, це, можливо, колишній завод Зельцера: «Івашко та Любка спускалися лідяками по Сінній площі. Площа та була величезна, - ціле поле, - і широчезною горою збігала в долину аж до самої річки. А понад річкою розлігся закурений, кострубатий, увесь у димарях, у залізному плетиві завод». Червона балка, де близнюки шукали дерево для голуб’ятні – то Чечорська балка, за якою був великий пустир.
    У оповіданні «Гей, чи пан, чи пропав…» описується вулиця Садова, яка є і нині у нашому місті, в оповіданні «Федько-халамидник» - базарний місток, річка Інгул, скринька, у якій ховався Федько.
В оповіданні «Бабусин подарунок» - Босяцьке провалля (можливо, йдеться про Злодійську балку, що знаходиться на Старій Балашівці).
    В оповіданні «За Сибіром сонце сходить…» автор описує Болгарську церкву (в народі її ще називали Грецька – вже згадуваний Кафедральний собор), з дзвіниці якої головні герої Михась та Гаврик роздивлялися, що робиться навкруги: «Щодня, по обіді, вернувшись зі школи, вони ходили до Болгарської церкви, вилазили на дзвіницю й дивилися в синю, далеку –далеку далечинь за різницями. Правда, Болгарська церква стояла унизу, коло річки, та про те з дзвіниці було добре видко різниці, а за ними оту, таємну смугу степу». Не раз ходили друзі і старою кладкою через річку, якою ходив і малий Володя. І купався в Інгулі на Чорних Скелях як робили це герої його оповідання «Бабусин подарунок».
    Майже всім героям Винниченкових оповідань для дітей, так чи інакше притаманні риси характеру самого письменника. Герой оповідання «Та немає гірш нікому…» відмовляється ходити до гімназії, як свого часу відмовлявся ходити на навчання В. Винниченко, чекаючи, коли його виженуть з гімназії через непорозуміння з керівництвом навчального закладу. Так чинить і гімназист Льоня, який, хоч хлопець і розумний, і здібний, але оцінки до дому носить погані, за що його і карають.
    Мати письменника згадувала, що через те, що Володя був найменшим, у родині всі його пестили і дозволяли робити, що хотів. Як і маленькому Гриню з оповідання «Віють вітри, віють буйні…»: « І тож отаке діється в його, Гриньовому, царстві, де він владика, цар і Бог над речами і людьми, де слово й плач його закон для мами, тата, Гаврика, Рябухи-Саньки, кішки Рудьки, собаки Жульки (так звали одну з собак малого Володі Винниченка), для всіх стільців, скриньок, щіток, словом усього, що є там внизу».
    Згадувала Євдокія Онуфріївна (мати письменника) і ігри, у які грався малий Володя. Грали у гудзики: «Часом, бувало, що на усіх убраннях одрізано гудзики, а часом пропонувалося мамі цілі жмені наградних гудзиків. Найбільш цінними вважалися металічні, золоті, а особливо з накладними орлами. За одного такого гудзика можна було наміняти десяток звичайних, навіть костяних». Так і Ланка з оповідання «Ой, випила, вихилила…», яка майстерно грала у гудзики, щоб купити хворій матері зебер (відро), відрізає гудзика у генерала, який здає дівчину городовому.
    Дуже любив малий Володя Винниченко голубів. «Спочатку, в самому ранньому дитинстві, - згадує його матір, - голубами були пір’їнки, їх трималося в коробочках, а коли випускалось літати, то на кожну пір’їнку дмухалось і яка вище підлітала, та й вигравала. Пізніше були голуби справжні, льотні». І близнюки Любка та Івашка з оповідань «Гей, не спиться…» та «Гей, чи пан, чи пропав…» по копійці збирають гроші, щоб здійснити свою найбільшу мрію – завести голубів. Взимку вони, як і малий Винниченко, катаються на крижині згори, викликаючи заздрість гімназиста Льонки.
    В оповіданні «Федько-халамидник», яке є автобіографією дитячих років письменника – безліч прикмет єлисаветградського дитинства Володимира Кириловича. Річка неподалік будинку, де мешкає Федькова родина, базарний місток, який навесні зносить крига, паровий млин, «З-за якого сонце хитро виглядає», церква («Блищить кінчик хреста на Богоявленській церкві»), - це все поставало перед очима молодого Володимира Винниченка, коли він біг до Інгулу зі своєї Солдатської вулиці. Невипадкова й така деталь: батько Федька працює у міській друкарні, у реальному житті працівником друкарні був старший брат Володимира Андрій. А головне – сам Федько, герой, якому письменник віддав чимало своїх рис.
    Родина Винниченків мешкала, як вже згадувалося, на вулиці Солдатській, нижче від валів колишньої фортеці святої Єлисавети. Хата була маленька, був двір і садок. У дворі були будівлі, маленький павільон, в якому жили дві єврейські родини, стояв амбар, де зсипалося зерно та тримався коник Мальчик. Були дві собаки – Жулька і Кадон.
    Товаришами дитячих ігор В. Винниченка були сусідські діти, яких він тримав «трохи в терорі», бо був дуже сильний для свого віку і вольовий, упертий. На дворі тьми подвір’я батьківського дому знаходилася дерев’яна скриня, в якій любив сидіти хлопець і слідкувати за тим, що робиться навкруги, не будучи помічиним ніким. І коли хтось із дітей вертався з чимось їстівним, за чим посилала мати, то малий Володя, граючись у Солов’я-Розбійника, зненацька вистрибував зі своєї схованки і вимагав данини. Проте, хлопець ніколи не забирав усієї здобичі, а вимагав невелику частину. І не від жадоби до ласощів те робилося, а щоб показати свою силу, владу. Коли ж обібраний хлопець починав плакати, то Володя вертав все відібране добро, давав потиличника і відпускав. Сусіди часто жалілися на хлопця і батьки мусили його карати. Проте, Володимир всеодно робив так, як вважав за потрібне.
    Батьки і сусіди бачили, що росте дитина незвичайна. Саме його єврейські родини кликали в суботу гасити свічки перед свяченим хлібом або виконувати інший акт, заборонений євреям. За швидкість мислення сусіди євреї називали хлопця «адіше копф» (єврейська голова) – найвища оцінка не для євреїв.
    Навчився читати Володя невідомо коли, здається, що міг завжди. Брат Андрій, працюючи у друкарні, приносив додому афіші, з яких маленький Володя вирізав літери на стінку, питаючи що це за букви. Досить йому було сказати один раз, щоб надзвичайна пам’ять хлопця зазначила це назавжди.
    Усі риси маленького Володі легко впізнати, читаючи «Федька-халамидника». Федько – дитина незвичайна, як і сам автор оповідання. Він грається з хлопцями в гудзики і цурки, запускає голубів, купається в Інгулі, шукає пташині гнізда і скарби, катається на ковзанах.
    Деякі з дитячих розваг письменника були досить ризикованими. Перепливаючи якось з дорослими через ставок, хлопець ледве не втопився, урятували старші. Іншого разу мчав верхи на коні попереду табуна – кінь злякався чогось і зкинув малого вершника. Пощастило і тут: коні, пролітаючи степом, не зачипили хлопчика копитами. А ще була подорож на ковзанах по замерзлій річці аж до Новомиргорода. Це кілометрів сорок, не менше. І все ж він вирізнявся серед ровесників. Був гордий і незалежний у вчинках і рішеннях. Навіть хворобливо гордий.
    Саме автобіографічні моменти, відображені у циклі оповідань для дітей «Намисто», згадувані автором місця, де минало його єлисаветградське дитинство, дають змогу читачеві уявити як жив, чим займався майбутній письменник у свої дитячі роки, а літературознавцям, краєзнавцям відкривають широкі можливості для майбутніх досліджень.